Головна / Читати №5(10), 2010 / Культура

КУЛЬТУРА

„А ЗНАЧИТ НАМ НУЖНА ОДНА ПОБЕДА, ОДНА НА ВСЕХ...”
Щоденник паломника 2009 р.

- Владика, благословіть йти до Жерді.
- Можна і до Почаєва. Бог благословить.

Владика Феодор

19.08. Сьогодні велике свято – Преображення Господа нашого Іісуса Христа. Не розумію, чому його називають третім Спасом. Адже Спас – від слова спасати. А спасає нас лише Бог. Ще до Богородиці ми молимося: „Пресвятая Богородица, спаси нас!”. То чому перший, другий, третій? Яблучний, медовий? Давайте ще будемо казати: липовий, соняшниковий, полуничний, черешневий, виноградний, грушевий, абрикосовий, помідорний, огірковий! Маячня якась. Ви тільки подумайте – Спас, Бог наш, і – ... „Яблучний”.

Після Літургії йдемо на Довжок. Там о 14.00. буде молебень. Набрала цілий рюкзак та ще трохи. Як я це все маю нести? Мені казали, що з кожним кілометром навіть тюбик зубної пасти буде здавитися пудовим. Побачимо... Буду викидати потрохи непотріб, як з повітряної кулі повітроплавці викидають вантаж, щоб вона піднялась вище. Йдемо до Жерді. Молимось всю дорогу, співаємо акафісти та псалми. На серці лоскоче і до горла підступає... В Жерді половину речей віддаю назад у Кам’янець. Ночуємо у хаті на підлозі. В мене, здається, починається нежить.

У дорозі

20.08. Підйом о 4.00. Холодно. Ніч. Туман. На трасі чекаємо інших. Рушаємо. Роса падає на плечі. Сходить сонце. Перший раз бачу. Грандіозна краса! Читаємо ранкові молитви. Зовсім по-іншому, ніж дома. Через години дві вже важкувато. Казали, що другий день – найважчий. Побачимо. Зустрічаю багато знайомих. Нарешті привал. Стелимось на мокрій від роси траві. Даємо відпочинок ногам. Їсти зовсім не хочеться. Насичуюсь красою квітів, дерев, пташок. Смакую „росу-фреш”. Здорово! Йдемо далі. Сонце, яке вранці дарувало стільки радощів, починає немилосердно пекти. Подітися ніде. Асфальтована дорога, пил. Рюкзак несамовито тягне до землі і б’є в спину. Піт стікає по обличчю. Ноги печуть. Знову привал. Сил йти за борщем немає. Але зі мною „бувалі”. Вони і принесли, і нагодували. На рюкзак дивлюся як на особистого ворога. Встаємо, оглядаємося на скверик, і до жару сонячної спеки додається жар сорому за наших „братів і сестер”: купи сміття, скелети пляшок, клоччя серветок. Скверик „зустрів своє Ватерлоо”. Згадую, що „осуждати” не можна... Що б таке придумати в їхнє оправдання? Ну, наприклад, у них так болять руки, що їм дужечко важко всі відходи зібрати в один пакет, у них так болять ноги, що їм просто неможливо віднести цей пакет в контейнер для сміття, у них так болить голова, що їм і подумати про свою хамську поведінку важко. Не гріє...

Потім по дорозі були ще вареники, пиріжки, голубці, локшина, варена картопля, сливки, яблука, груші. Збалансована трапеза – в кожній руці тримаєш по однаковісінькому шматку пирога з вареником. Так, з голоду тут не вмреш. Скоріше, навпаки, треба буде каятися в переїданні. В Закупному приймали не вельми привітно. Хазяйка, яка нас взяла, все бідкалась, навіщо так себе мордувати: недосипати, збивати ноги; дітей, в яких зараз канікули і які можуть поспати до обіду, брати з собою. Вона дивилась на нас як на психічно хворих. „І куди ви йдете?! До Лаври? Так я там була з моїм старим батьком. Він захворів, і мені порадили поїхати туди, до монахів. Так знаєте, що мені один монах сказав? „Він причащався?” – „Ні”, – кажу. „Сповідався коли-небудь?” – „Ні.” „ Так обов’язково це зробіть. Йому пора вже до смерті готуватись”. Як таке можна сказати!!! І ви туди йдете!?” Що тут було відповісти? Що Ваш батько не вмре ніколи, і що до смерті готуватись не потрібно? Змазавши сонячні опіки, ми лягли на підлозі.

У дорозі

21.08.Вранці доганяли колону, бо проспали. Було не важко, але соромно. В Сатанові мене „с дружественным визитом посетила мысль, и я ее начала думать: „А чи не сісти мені в автобус „Сатанів – Кам’янець-Подільський” і не поїхати до своєї ванної кімнати, в якій є душ, а потім чи не випити мені філіжанку кави „Лаваца-Голд”, і чи не намастити кремчиком мої пухирці на ногах, які починали лопати і кровоточити, і чи не лягти мені в свою постелечку білесеньку? Пройшла трохи і – „фатить!” Але „бувалий” бере мій рюкзак на свої плечі і, нічого не кажучи, несе. Мені стає знову соромно. Кожний крок віддається болем у серці. Пов’язки не допомагають. Сили рухатись далі додають діти, які бігають взад-вперед, ніби це не важка дорога, а велика перерва в школі. Коли стає вже зовсім погано, дивлюся на священиків, які йдуть в таку спеку у „повній викладці”, а коли ми падаємо на траву, щоб хоч трохи перепочити, вони звершують молебень. Молитись немає сил. Слухаю молитви інших. Трасу змінює ґрунтова дорога, охолоджуємо ноги в струмочку, п’ємо з джерельця, відпочиваємо в гаю. Природа шепоче! Біль поступово проходить, а його місце займає радість від того, що не сіла в автобус-”back”. Цей день можна назвати днем сорому за себе і великої вдячності людям, плече яких завжди поряд, молитва яких загоює рани і посмішка яких не дає тобі впасти. Всіх люблю до сліз, навіть тих, хто залишив на привалі сміття після трапези, і на яких я так злилась два дні тому.

Село, де ми збираємось ночувати, називається по-дитячому кумедно – Зайчики. Біжимо займати місця. Місць немає. Йдемо в інше село. Заходить сонце. Вечірня молитва лине за горизонт, і прозоре повітря підхоплює її, хоругви розвиваються на полотні рожево-пурпурового літнього неба. З’являється друге дихання. Хочеться йти далі всю ніч, не зупиняючись, до самого Почаєва. Хата, де ми мали ночувати, переповнена, але хазяйка нас пускає. Ночуємо разом з іконою Почаївською, яка веде колону.

22.08. Сором не закінчується, бо замість того, щоб встати о 4.00. і, як всі нормальні люди, йти зі священиками та колоною, ми вирішили пожаліти себе і поспати до 5.30... Звичайно, не спали. Ще один „прокол”. Мозолі заживають, але йти ще боляче. Зате нежить пройшла. Сьогодні йдемо повільно, маємо багато відпочинку біля озера. Пригощають кавунами. Дітям радість, та і дорослим задоволення. Хтось займається пранням, хтось заліковує рани, хтось просто дивиться на небо і „думку гадає”. Після привалу (ну й назви: „Сатанів”, „Чортків”!) я поповнюю ряди „Інвалідів Хресної Ходи – 2009”, яких підбирає „Ікарус” і везе до наступного пункту призначення. Кров з носа та якийсь незрозумілий головний біль були достатньою причиною для того, щоб надати мені „лікарняний” на пару годин. В автобусі багато „наших”. Валентина, так звали одну з них, каже, що вже вчетверте доходить до цього місця, а далі йти не може – ноги відмовляють. Невже і цього разу не вийде? Автобус зупиняється на узбіччі чекати Хресну ходу. Йдуть люди: босі, виснажені, але, як солдати, готові до ще однієї маленької перемоги над кілометрами доріг та перепонами власних немочей. Шкутильгає старенька бабуся з паличкою. Усвідомлюю, що я „випала”... Нестерпно хочу назад до „своїх”. Село називається дуже красномовно і злободенно – Скорики. Ночуємо шикарно. Господиня дає нам гарячу воду помитися, готує смачну вечерю, стелить на.... ЛІЖКУ! Вранці ми бачимо, що сама вона ночувала на підлозі. Дає своє взуття, яке не муляє. Бідкається, що немає в їхньому селі православної церкви, то ж ходить до греко-католицької, і чоловік її греко-католик...

23.08. Тут уже Тернопілля. Йдемо через поля та лісочки. Від споглядання такої краси знову у горлі ком... Їмо горобину, малину, купаємося в річці. Курорт! Рани на ногах загоїлись. Йду по траві боса. Згадую дитинство, щиро співчуваю моїм колегам, що зараз сидять в душних аудиторіях і беруть участь в семінарах та конференціях, з вдячністю молюсь за свого директора Миколу Михайловича, який дозволив мені йти. Казали, що тут їсти вже давати не будуть. Помиляються. Такий смачний суп! Точно, як моя бабуся колись варила в печі. Брати на ніч не хочуть. Користуємося старими зв’язками „бувалих” і своїми спальними мішками.

24.09. Встаємо о 4.00. Знову милуємося краєвидом. Ніколи в житті стільки не молилась! В нашій „команді” все починається в „утренних”, переходить в акафісти, псалми, піснеспіви і закінчується вечірніми. Згадую перші свої дні в Церкві, коли мені вечірні та ранкові молитві здавались „довгою дорогою в дюнах”, а 15 хвилин моління перетворювалися у тягар вічності. А це ж і є вічність! Коли ми молимось – ми поза часом. Важко не давати часу бути твоїм володарем навіть на якісь хвилини і долати земне тяжіння. Але – „...потерпи Господа.”

У дорозі

В програмі 9 класу є тема „Умовні речення”. Учням пропонується продовжити речення: „Якби мені раніше сказали, що__________, то я б ніколи не повірила”. Тепер я знаю, яке ще одне речення я додам до арсеналу свого життєвого досвіду: „Якби мені років 10 тому сказали, що я проігнорую семінари, конференції та педради, і витрачу цих 7 днів на таке випробування, я б ні за що не повірила!” Правда, берізко? Берізка таємничо шелестить і красномовно мовчить. Гарнесенька така! Цей гай називається березовим. Сьогодні день Ангела нашого владики. Молимося за нього в справжній церкві. Посміхаючись, згадую його слова: „Можна і до Почаєва...”

Остання ніч перед Почаєвом надзвичайно романтична! Ми спимо на горищі у сіні. Якась монахиня перев’язує ноги. Згадую про своїх такого ж віку сусідок, які зранку до вечора просиджують на лавочках в очікуванні останніх дворових пересудів та сенсаційних новин „ХТО? ДЕ? КОЛИ?”. Які різні люди! Допомагаю перев’язати рани, маючи за плечима курси медсестер, досвід догляду за хворими, родичами та друзями. Запах сіна та гомін струмка супроводжує наш сон всю ніч. Пресвятая Богородиця, спаси нас! Завтра – остання „стометрівка” – „последний бой”! Завтра – Почаїв.

25.08. Встаємо о 4.00. Холодно. Нічого не видно. Йдемо болотами, переходимо через кладочки. Туман... Дуже холодно. Зараз буде Покаяна гора. Сходить сонце. Ми піднімаємось назустріч йому і зустрічаємось з ним на вершині. Моя сусідка, тендітна дівчинка, йде з рюкзаком за плечима. Я ж ледве пересуваюсь, несучи сама себе. Різні у нас з нею „гріхові” категорії. Трава мокра та слизька. Постійно падаю. „Здесь вам не равнина, здесь климат иной...” Нарешті дістались. Молимось біля хреста, батюшка помазує. Спускаємось. Сонечко починає нас зігрівати, закутуюсь в мамину хустину і раптом засинаю сном немовляти. Раніше ніколи не спала вдень.

У Почаєві

Йдемо далі. Перед Почаєвом в лісочку переодягаємось в чисте. Вже чути дзвони ... Вже видно Лавру... ДІЙШЛИ! Той афганець у камуфляжній формі, який на всіх кричав і „строїв” колону, та „тьотя Вєра”, яка все знає і всіх повчає, той Ростік-Фігаро і Ваня-Нервомотайко, та Світлана-Швидка допомога – плачуть і обіймаються всі. Мої „бувалі” зосереджено мовчать. Вони свою місію виконали, підстрахувавши й дотягнувши мене до місця призначення. Хочеться цілувати кожний слід рядового „нашого батальйону” на цій запиленій дорозі. Всі негаразди та прикрощі змивають сльози не просто радості, а невимовного приголомшливого щастя. Скільки разів їздила до Почаєва раніше! Ті ж самі стіни, та ж сама дорога, але все так по-іншому! Біля воріт, вгорі – голуби. Білі птахи не просто літають над колоною. Вони створюють велике коло і повільно кружляють над іконою Почаївською, яка йде попереду.

Потім всі шукають, де б зупинитись на ніч. Серед інших я бачу Валентину! Ту саму, з якою ми були „на лікарняному” в одному автобусі і яка скаржилась на ноги, що не хотіли йти. На цей раз все таки дійшла!

Раїса Пєріна