Головна / Читати №2(2), 2009 / Мінея

МІНЕЯ

СВІТЛЕ ХРИСТОВЕ ВОСКРЕСІННЯ. ПАСХА (6/19 квітня)

Ікона Воскресіння (Зішестя до аду)

«Христос Воскрес!» – «Воістину Воскрес!»

Які прекрасні слова! Коли ми їх вимовляємо або чуємо, в наших серцях спалахують вогники святої радості.

«Христос Воскрес!» – говоримо ми з відчуттям духовного захоплення; ці слова хочеться вимовляти без кінця, слухаючи у відповідь інші два святих слова: «Воістину Воскрес!»

Христос воскрес! – і для всього всесвіту почалася істинна весна, світлий, радісний ранок нового життя. Воскресіння Господа Іісуса – істинна перемога життя над смертю.

Подія Воскресіння Христового – найбільше християнське свято. Це є свято свят і торжество торжеств, знамення перемоги над гріхом і смертю та початок буття світу, спокутуваного і освяченого Господом Іісусом Христом. Свято це називається ще Великоднем, тобто Великим Днем.

Ось як це було:

Після суботи, вночі, на третій день після Своїх страждань і смерті, Господь Іісус Христос силою Свого Божества ожив, тобто воскрес з мертвих. Тіло Його людське переобразилося. Він вийшов з гробу, не відваливши каменя, не порушивши печатки синедріону, і невидимий для варти. З цієї миті воїни, самі не знаючи того, охороняли порожній гріб.

Картинка

Раптом стався великий землетрус; з небес зійшов Ангел Господній. Він, приступивши, відвалив камінь від дверей Гробу Господня і сів на ньому. Вигляд його був як блискавка, і одяг його білий, як сніг. Воїни, що стояли на варті біля гробу, прийшли в трепет і стали, як мертві, а потім, отямившись від страху, розбіглися.

Цього дня (перший день тижня), як тільки закінчився суботній спокій, удосвіта, Марія Магдалина, Марія Іаковлева, Іоанна, Саломія та інші жінки, узявши благоухаюче миро, пішли до гробу Іісуса Христа, щоб помазати Його тіло, оскільки вони не встигли цього зробити під час поховання. (Жінок цих Церква іменує мироносицями). Вони ще не знали, що до гробу Христового приставлена варта і вхід у печеру запечатаний. Тому вони не чекали когось там зустріти і говорили між собою: «Хто відвалить нам камінь від дверей гробу?» Камінь же був дуже великий.

Марія Магдалина, випередивши решту жінок-мироносиць, перша прийшла до гробу. Марія, побачивши, що камінь відвалений від гробу, відразу ж побігла до Петра та Іоанна й говорить: «Винесли Господа з гробу, і не знаємо, де поклали Його» (Ін. 20, 2). Почувши такі слова, Петро з Іоанном негайно побігли до гробу. Марія Магдалина пішла за ними.

У цей час підійшла до гробу решта жінок, що йшли з Марією Магдалиною. Вони побачили, що камінь відвалений від гробу. І коли зупинилися, раптом побачили променистого Ангела, що сидів на камені. Ангел, звертаючись до них, сказав: «Не бійтеся, бо знаю, кого ви шукаєте. Іісуса розп’ятого. Його немає тут; Він воскрес, як сказав ще будучи з вами. Підійдіть, подивіться місце, де лежав Господь. А потім підіть швидше і скажіть учням Його, що Він воскрес з мертвих» (Мф. 28, 5-7).

Пасхальна служба починається опівночі з суботи на неділю; вся вона сповнена духовної радості і тріумфу. Вся вона – урочистий гімн Світлому Воскресінню Христовому, примиренню Бога і людини, перемозі життя над смертю.

Свято Великодня щороку здійснюється в різні числа місяця і час його святкування «переходить» у даті, але завжди випадає на недільний день.

* * *

У ранньохристиянському мистецтві нерідко вдавалися до заміщення євангельських сюжетів алегоріями зі Старого Завіту. Замість Воскресіння Христового зображували Іону, що вивергається з чрева кита, це часто зустрічається в розписах римських катакомб. Ця традиція утримувалась довгий час, і навіть в IX сторіччі в мініатюрах Хлудовської псалтирі можна побачити цей сюжет. Ще раз нагадаємо, що візантійська традиція не знала прямого зображення сцени Воскресіння, як не описаної в Євангеліях. Саме тому є глибоко закономірною поява в апокрифічному євангелії Нікодима розповіді про зішестя Іісуса до пекла. Пізніший твір Євсевія Олександрійського «Слово про зішестя Іоанна Предтечі до пекла» (IV ст. ) та Єпифанія Кіпрського «Слово про погребіння тіла Господа нашого Іісуса Христа» (IV ст.) створили ту богословську основу, на якій виникла композиція «Зішестя до пекла».

Перші зображення цієї сцени з’являються в якості ілюстрацій до тексту Псалтирі. Так, уже на мініатюрі Хлудовської псалтирі в центральній частині композиції зображений Христос, що простягає руку Адамові та Єві, що стоїть поруч. У візантійському мистецтві XI-XII ст. складається симетрична композиція: в центрі Христос з хрестом у руці, що попирає ногами ворота пекла, по сторонах дві групи – старозавітні персонажі, серед яких Давид, Соломон та Предтеча, та праотці: Адам, Єва і Авель. Іконографічні ізводи розрізняються за характером зображення фігури Христа: в одних випадках Він представлений фронтально, в позі тріумфатора, в других він зображений різкому повороті, простягаючи руку колінопреклоненому Адамові, в третіх, як на Новгородській іконі першої половини XIV сторіччя, зображено момент, коли Христос звертається до Адама зі словами: «Мир з тобою та твоїми синами, праведний чоловіче». Для древніх зображень характерна відсутність мандорли навколо Іісуса, наявність ангельського воїнства, а також таких деталей, як рани на ногах Христа та білий покров на голові Єви замість мафорію, що стане типовим для пізніших зображень.

У другій половині XIV сторіччя поширюється складніша іконографія з більшим числом фігур, але характерною стає поява в палеологівському мистецтві нового ізводу, згідно з яким Єва зображується не поруч з Адамом, а в групі навпроти. Відповідно, туди ж переміщується зображення Авеля. При цьому Христос , як і попередньо, звернений в сторону Адама. Таким чином, формується мотив, що в найбільш зрілому вигляді з’являється в псковському іконопису XIV сторіччя. На іконі цього часу з зібрання Російського музею Христос в кіноварному одязі (що є унікальною іконографічною деталлю) зображений фронтально, але в динамічній позі, простягає обидві руки: праву Адамові, а ліву Єві. Ці три фігури утворюють чіткий трикутник, що складає центральне ядро композиції, по сторонах його розміщені симетричні ряди старозавітних праведників. Серед них ми легко пізнаємо Давида, Соломона та Предтечу. Пізніше в іконах XV-XVI сторіч з’являється багато деталей: численне ангельське воїнство, ангели, що несуть хрест, велика фігура сатани в чорній печері пекла, відома ще з мініатюри Хлудовської псалтирі, мерці, що повстають з гробів і т. п.

Композиція «Зішестя до аду» в древньоруському мистецтві практично замінювала собою персоніфіковане зображення Воскресіння Христового і тому, як правило, мала подвійну назву: «Зішестя до аду – Воскресіння Христове».


ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ «ЖИВОНОСНЕ ДЖЕРЕЛО» (П’ятниця Світлої седмиці, 11/24 квітня)

Ікона Божої Матері «Живоносне Джерело»

У V столітті в Константинополі, поблизу так званих «Золотих воріт», знаходився гай, присвячений Пресвятій Богородиці. Там було джерело, з давніх пір прославлене чудесами. З часом це місце заросло чагарником, а воду затягло тванню.

Одного разу воїн Лев Маркелл, майбутній імператор, зустрів у цьому місці безпорадного подорожнього – сліпця, що збився з дороги. Лев допоміг йому вийти на стежину і влаштуватися в тіні для відпочинку, а сам відправився на пошуки води для сліпого. Раптом він почув голос: «Леве! Не шукай води далеко, вона тут близько». Здивований таємничим голосом, він почав шукати воду, але не знайшов. Коли ж зупинився зі смутком задумавшись, знову пролунав той же голос: «Царю Леве! Піди до цього гаю, почерпни води, яку там знайдеш, і дай напитися спраглому; твань же, яку знайдеш у джерелі, поклади на його очі. Потім ти дізнаєшся, хто Я, що освячує це місце. Я допоможу тобі незабаром спорудити тут в Моє ім’я храм, і всі, хто буде приходити сюди з вірою і звертатись до Мене, отримають повне зцілення від недуг». Коли Лев виконав це повеління, то сліпий негайно прозрів і без провідника пішов до Константинополя, прославляючи Богоматір. Це диво здійснилося за імператора Маркіана (391-457).

Імператора Маркіана змінив Лев Маркелл (457-473). Він пригадав про з’явлення і пророцтво Божої Матері, наказав очистити джерело і викласти навколо нього кам’яне коло, над яким був побудований храм на честь Пресвятої Богородиці. Імператор Лев назвав це джерело «Живоносним джерелом», оскільки в ньому явилася чудодійна благодать Божої Матері.

Імператор Юстініан Великий (527-565) був людиною глибоко прихильною до православної віри. Він довго мучився водяною хворобою. Одного разу опівночі він почув голос: «Ти не можеш повернути собі здоров’я, якщо не нап’єшся з Мого джерела». Цар не знав, про яке джерело говорить голос, і засмутився. Тоді Божа Матір з’явилася йому вдень і сказала: «Встань, царю, йди на Моє джерело, напийся з нього води і будеш, як раніше, здоровий». Хворий виконав волю Владичиці і незабаром одужав. Вдячний імператор спорудив біля церкви, збудованої Львом, новий прекрасний храм, при якому згодом був створений монастир.

У XV ст. відомий храм «Живоносного джерела» був зруйнований мусульманами. До руїн храму приставили стражника-турка, який не дозволяв підходити до цього місця. З часом заборону відмінили, і християни поставили там невелику церкву. Але й вона в 1821 р. була зруйнована, а джерело засипане. Християни знов розібрали руїни, відкрили джерело та як і раніше черпали з нього воду. Згодом серед уламків був знайдений зотлілий аркуш із записом десяти чудес від Живоносного джерела, які відбулися з 1824 по 1829 рр. За султана Махмуда православні отримали деяку свободу в здійсненні богослужіння. Вони скористалися нею, щоб утретє спорудити храм над Живоносним джерелом. У 1835 р. з великим торжеством Патріарх Костянтин у співслужінні 20 архієреїв та при великій кількості богомольців освятив храм; при храмі влаштували лікарню та притулок.

Один фессалієць з молодості мав сильне бажання відвідати Живоносне джерело. Але, вирушивши в дорогу, він важко захворів. Відчуваючи наближення смерті, фессалієць узяв слово зі своїх супутників, щоб вони після смерті відвезли його тіло до Живоносного джерела, там вилили на нього три посудини з живоносною водою і лише після цього поховали. Бажання його було виконане, і біля Живоносного джерела до фессалійця повернулося життя. Він прийняв монашество і в благочесті провів решту життя.

З’явлення Божої Матері Льву Маркеллу сталося 4 квітня 450 р. Цього дня, а також щороку в п’ятницю Світлої седмиці Православна Церква святкує оновлення константинопольського храму на честь Живоносного джерела. За уставом цього дня здійснюється чин водосвятного молебню з пасхальним хресним ходом.

На іконі “Живоносне джерело” Пресвята Богородиця з Богонемовлям зображена над величезною кам’яною чашею, що стоїть у водоймі. Поряд зображені люди, що страждають від тілесних недуг, пристрастей і душевної немочі. Всі вони п’ють цілющу воду і отримують зцілення.

* * *

Іконографічно образ Божої Матері «Живоносне Джерело» пов’язаний з древнім візантійським зображенням типу «Нікопея Кіріотисса» – «Владичиця, що подає перемогу». Попервах образ «Живоносне Джерело» поширювався у списках (копіях) без зображення джерела. Згодом в композицію була включена чаша (фіала). У часи пізніші на іконі стали зображувати також водойму та фонтан. Образ Божої Матері «Нікопеї Кіріотисси» в свою чергу онтологічно пов’язаний з одним із первинних іконних зображень Богородиці – “Знаменням”.

Одне з древніх зображень, що нагадують образ «Живоносне Джерело», датується кінцем XIII – початком XIV сторіччя. На глиняному блюді, знайденому в Криму, Божа Матір зображена в чаші, в чині Оранти, з піднесеними молитовно руками. Ікону Богородиці «Живоносне Джерело» середини XIV сторіччя описує церковний історик Никифор Калліст, що склав службу цій іконі. Він оповідає, що в середині фіали, схожої на хрещенську купелю,була зображена Богоматір з Немовлям Христом на лоні. Іноді така ікона має назву «Живоносна Джерельниця», іноді – «Живоприйнятне Джерело», або просто «Джерельна». Богоматір є Джерело життя, бо від Неї походить Христос, Путь, Істина, Життя. Зображення «Живоносного Джерела», датоване першою половиною XV сторіччя, знаходиться на Святій Горі Афон. В монастирі св. Павла існує фреска письма Андроніка Візантійця. Богородиця з Немовлям, що благословляє, знаходиться в широкій фіалі. По сторонах надпис грецькою: «Живоносне Джерело».

Немає сумніву, що саме під впливом афонської духовності, починаючи з XVI сторіччя в Росії стверджується звичай, подібний до грецького, освячувати джерела, що знаходяться в монастирях та поблизу їх, та писати ікони Божої Матері «Живоносне Джерело». Саме в Росії вони набули особливого поширення. Але до XVII сторіччя руські композиції на цю тему невідомі. Глибоко шанував цю ікону преподобний Серафім Саровський. Усіх, що приходили до нього,він увіщував молитися та шукати зцілення саме перед цією Богородичною іконою. В середині позаминулого століття ієросхимонах Іоанникій приніс з Константинополя в Саровську обитель ікону з зображенням Явлення Богоматері на Живоносному Джерелі. В 1873 році в Серафімо-Понетаєвському монастирі був заснований на честь цієї ікони величний храм.

На Русі ікони типу «Живоносне Джерело» набувають композиційного ус¬кладнення. З’являється дерев’яний колодязь, з якого б’є струмина води, по сторонах зображені вселенські святителі Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Златоуст. Вони черпають живоносну воду та роздають її навколишнім людям.

Сприйняття джерела як символа Богоматірньої допомоги та благодаті Божої, є доволі древнім. На багатьох Богородичних іконах, наприклад «Водительниці», Жировицької, «Благовіщення біля колодязя», незмінно присутнє зображення джерела. З часом композиція ікони ускладнилась настільки, що власне «Живоносне Джерело» стало лише частиною композиції. В 1668 році відомий руський іконописець Симон Ушаков з одним із своїх учнів написав ікону «Живоносне Джерело з чудесами». В шістнадцяти клеймах він зобразив чудеса Богоматері, що здійснилися біля Живоносного Джерела.

Особливо складною композиційно є ікона Живоносного Джерела з Іллінського храму в Черкізові (Москва). Зображення власне «Живоносного Джерела» частково вписане в напівколо, що увінчує всю ікону. Край полів, зліва знаходяться Цареградська ікона Божої Матері, зображення святителя Ієрусалимського Кирила та ікона Божої Матері «Ум’якшення злих сердець”.


АНТИПАСХА. НЕДІЛЯ 2-ГА ПІСЛЯ ПАСХИ, АПОСТОЛА ФОМИ (13/26 квітня)

Апостол Фома

Антипасха (від грец. άντι – замість, і Пасха), Фомина Неділя, святкується наступної неділі після Пасхи.

Свята Церква згадує друге з’явлення Господа Іісуса Христа апостолам на восьмий день після Воскресіння, заради апостола Фоми (одного з апостолів (учнів) Іісуса Христа, покликаного з рибаків; його називали «близнюком»), який раніше сказав: “если не увижу на руках Его ран от гвоздей, и не вложу перста моего в раны от гвоздей, и не вложу руки моей в ребра Его, не поверю“ (Ін. 20,25).

Своїм з’явленням апостолові Фомі, воскреслий Господь показує, що Він мав після Воскресіння не уявну, примарну плоть, а дійсну пречисту, з якою був розп’ятий на хресті і на якій залишилися від цього, навіть після Воскресіння, рани.

Це з’явлення Христа апостолам зміцнює віру в істинність Воскресіння Христового й нагадує заповіт Самого Спасителя: “блаженні ті, що не бачили, й повірили”.

«Фома невіруючий» (або «невірний») – називають і сьогодні недовірливого слухача.

Згідно переказу, Фома став основоположником християнства в Індії. Проповідуючи в місті Меліапор (Маліпур), розташованому на східному березі півострова Індостан, апостол Фома був звинувачений одним язичницьким жерцем, що убив свого сина, в смерті хлопця. Натовп схопив святого Фому як вбивцю і вимагав покарання. Апостол Фома попросив дозволити йому поговорити з убитим. За молитвою апостола юнак ожив і свідчив про те, що вбивство здійснив його батько. Після проповіді Євангелія Фома прийняв мученицьку смерть в індійському місті Меліпура.


РАДОНИЦЯ. ПОМИНАННЯ СПОЧИЛИХ (15/8 квітня)

У вівторок другої седмиці після Пасхи, через день після неділі Фоминої (Антипасхи), Православна Церква встановила поминання спочилих, перше після свята Пасхи.

Цього дня християни розділяють пасхальну радість воскресіння Спасителя з членами Церкви, що вже залишили цей світ. За свідченням святителя Іоанна Златоуста (IV ст.), це свято відзначалося на християнських кладовищах уже в давнину.

Етимологічно слово «радониця» походить від слів «рід» і «радість», причому особливе місце Радониці в річному колі церковних свят – відразу після Світлого пасхального тижня – як би зобов’язує християн не тужити з приводу смерті близьких, а, навпаки, радіти їх народженню в інше життя – життя вічне. Перемога над смертю, отримана смертю і воскресінням Христа, витісняє сум про тимчасову розлуку з рідними.

Звичай, що розповсюдився у наш час – відвідувати кладовища саме в день Пасхи – суперечить найдавнішим установленням Церкви: аж до дев’ятого дня після Великодня поминання спочилих не здійснюється. Якщо людина вмирає на Пасху, то її ховають за особливим пасхальним чином. Пасха – час особливої і виняткової радості, свято перемоги над смертю, над всіма скорботами.


НЕДІЛЯ 3-ТЯ ПІСЛЯ ПАСХИ, СВЯТИХ ЖОН-МИРОНОСИЦЬ (20 квітня/3 травня)

Святі жони-мироносиці

Мироносиці – це ті самі жінки, які з любові до Спасителя приймали Його в своїх будинках і допомагали в подорожах, а пізніше слідували за Ним до місця розп’яття на Голгофу. Вони були свідками хресних страждань Христа. Це вони завидна поспішили до Гробу Господнього, щоб помазати тіло Христа миром за іудейським звичаєм. Це вони, жони-мироносиці, першими дізналися, що Христос воскрес. Вперше після своєї хресної смерті Спаситель з’явився жінці – Марії Магдалині.

На Русі здавна особливо шанувалося це свято. Шляхетні пані, багаті купчихи, бідні селянки вели строго благочестиве життя й жили у вірі. Основна риса руської праведності – особлива, суто руського складу, цнотливість християнського шлюбу як великого Таїнства. Одна дружина єдиного чоловіка – ось життєвий ідеал Православної Русі. Ще одна риса староруської праведності – особливий “чин” вдівства. Багато вдів приймали постриг та йшли в монастир після смерті чоловіка. Руська дружина завжди була вірна, тиха, милосерда, покірливо терпляча. А які ми, жінки ХХI століття?

Свята Церква шанує в сонмі святих багатьох християнських жінок. Їхні образи ми бачимо на іконах – святі мучениці Віра, Надія, Любов і матір їх Софія, свята преподобна Марія Єгипетська та багато інших святих мучениць і преподобних, праведних і блаженних, рівноапостольних і сповідниць.

Кожна жінка Землі є мироносицею у житті – несе мир у світ, свою сім’ю, домівку, вона народжує дітей, є помічницею чоловікові. Православ’я звеличує жінку-матір. Тому Неділя жон-мироносиць – це свято кожної православної християнки, Православний Жіночий День.

* * *

На Міланському диптиху V сторіччя в центрі зображені гробниця у вигляді ротонди та четверо римських воїнів навкруги, поруч другий епізод – двері ротонди прочинені, коло них на камені сидить ангел, що провіщає двум женам-мироносицям, поруч стражники, що падають з переляку. Ангел подібний до античного вісника – у нього немає крил. В сирійському Євангелії Рабули художник, прагнучи найбільшої виразності, зображує промені, що виходячи з дверей ротонди, вражають трьох стражників. В лівій частині композиції ангел з жезлом, перед ним дві жіночі фігури з сосудами в руках. Поступово оповідальні деталі зникають, і в пам’ятниках XI-XII століть іконографічна схема набуває класичної ясності та простоти. На камені біля входу в гробницю, що зображується то у вигляді печери, то у вигляді ротонди, сидить ангел і вказує женам-мироносицям на порожній саркофаг, на дні якого лежать погребальні пелени. Поруч сплячі стражники. Такою є схема мозаїки в Монреале, Палермо (1180-1194). Однією з найдовершеніших композицій за цією візантійською схемою є ікона Успенського собору Кирило-Білозерського монастиря (1497). Важливо зауважити, що ані візантійська, ані давньоруська іконографії, на відміну від Заходу, не знали зображення Христа в момент воскресіння. Одним з рідкісних прикладів, що має на собі вплив західних іконографічних джерел, є псковська ікона XVI сторіччя, де на другому плані, за іконними гірками, зображена фігура прямуючого Христа.


СВЯТИЙ ВЕЛИКОМУЧЕНИК ГЕОРГІЙ ПОБІДОНОСЕЦЬ (23 квітня/6 травня)

Святий великомученик Георгій Побідоносець

Народився в Каппадокії (область в Малій Азії), виріс у глибоко віруючій християнській сім’ї.

Вступивши на службу до римського війська, святий Георгій, красивий, мужній і хоробрий у битвах, був відмічений імператором Діоклітіаном (284-305). Його прийняли до варти імператора із званням коміту – одного із старших воєначальників.

Імператор-язичник, що багато зробив для відродження римської могутності, ясно розумів, яку небезпеку становить для язичницької цивілізації торжество Розіп’ятого Спасителя. Останніми роками правління він особливо посилив гоніння на християн. На раді сенату в Нікомідії Діоклітіан надав усім правителям повну свободу в розправі над християнами і обіцяв свою допомогу.

Святий Георгій, дізнавшись про рішення імператора, роздав убогим свій маєток, відпустив на волю рабів і з’явився в Сенат. Мужній воїн Христа відкрито виступив проти імператорського задуму, визнав себе християнином і закликав всіх визнати віру в Христа. Імператор, який любив і прославляв Георгія, спробував умовити його не губити своєї молодості, слави і честі, та принести, за звичаєм римлян, жертву богам. Георгій відмовився. Тоді Діоклітіан звелів піддати Георгія найвитонченішим тортурам. Але святий Георгій повстав зціленим після тортур. Коли воїни відвели його в капище, де був імператор, останній не вірив своїм очам і думав, що перед ним інша людина або примара. Багато хто тоді увірував у Животворящого Бога християн. Двоє знатних сановників, святі Анатолій і Протолеон, таємні християни, негайно відкрито сповідали Христа. Їх відразу, без суду, за наказом імператора усікли мечем. Пізнала істину й цариця Олександра, дружина Діоклітіана, що знаходилася в капищі. Вона теж поривалася прославити Христа, але її утримав один із слуг імператора і відвів у палац.

Вирішивши, що святому допомагає чаклунство, імператор покликав волхва Афанасія, щоб той зумів позбавити святого чудодійної сили або отруїв його. Волхв підніс святому Георгію дві чаші із зіллям, одне з яких повинно було зробити його покірним, а інше – убити. Але й зілля не діяло – святий, як і раніше, викривав язичницькі марновірства і славив Істинного Бога.

Знаючи, що ніколи ні волхвування, ні відомі йому боги не могли воскресити мертвого, імператор, щоб осоромити віру святого в Христа, велів негайно воскресити померлого. Після молитви святого Георгія біля гробниці земля затряслася, гробниця відкрилася, мертвий ожив і вийшов. Волхв Афанасій, припавши до ніг святого Георгія, визнав Христа Всесильним Богом і просив прощення за гріхи, здійснені в невіданні. Проте це не переконало імператора: він в люті наказав відтяти голови Афанасію і воскреслому, а святого Георгія знову кинув до темниці. Люди з різними недугами почали проникати в темницю і там отримували від святого зцілення й допомогу. Звернувся до нього в скорботі землероб Глікерій, у якого зліг віл. Святий утішив його і завірив, що Бог поверне вола до життя. Побачивши вдома живого вола, землероб по всьому місту почав прославляти Бога християнського. За наказом імператора Глікерій був схоплений і страчений.

Діоклітіан востаннє спробував змусити святого принести жертви ідолам. Почали готувати суд при капищі Аполона. Останньої ночі святий мученик старанно молився, а коли задрімав, побачив Самого Господа, Який підняв його Своєю рукою, обійняв і поцілував. Спаситель поклав на голову великомученика вінець і сказав: «Не бойся, но дерзай и сподобишься царствовать со Мною».

На ранок у суді імператор запропонував святому Георгію нове випробування – стати своїм співправителем. Святий мученик з удаваною готовністю відповів, що імператорові з самого початку слід було не мучити його, а надати подібну милість, і висловив бажання негайно йти в капище Аполона. Всі чекали, що святий Георгій принесе жертву богам. Він же, підійшовши до істукана, створив хресне знамення і звернувся до нього, як до живого: «Чи ти хочеш прийняти від мене жертву як Бог?» Біс, що був в ідолі, закричав: «Я не Бог і ніхто з подібних до мене не Бог. Єдиний Бог тільки Той, якого ти проповідуєш. Ми із ангелів, що служили Йому, зробилися відступниками, і, одержимі заздрістю, спокушаємо людей». «Як же насмілюєтеся ви бути тут, коли сюди прийшов я, служитель Істинного Бога?» – запитав святий. Почувся шум і плач, ідоли впали.

Зчинилося загальне сум’яття. На шум поспішила свята цариця Олександра. Пробираючись через натовп, вона кричала: «Бог Георгіїв, допоможи мені, оскільки Ти Єдиний Всесильний». У ніг великомученика свята цариця славила Христа, зневажаючи ідолів і тих, хто поклонявся їм.

Діоклітіан негайно ухвалив смертний вирок великомученикові Георгію і святій цариці Олександрі, яка без опору пішла за святим Георгієм на страту. Святий у гарячій молитві просив Господа, щоб Він простив мучителів, які не відали, що творять, і привів їх до пізнання Істини. Спокійно й мужньо святий великомученик Георгій схилив голову під меч. Це сталося 23 квітня 303 р.

Святий Георгій міг стати талановитим полководцем і здивувати світ військовими подвигами. На час смерті йому не було й 30 років. Поспішаючи з’єднатися з воїнством Небесним, він увійшов до історії Церкви як Побідоносець.

* * *

Святий великомученик Георгій Побідоносець

На Русі особливе вшанування великомученика Георгія поширилось з перших років по прий¬нятті християнства. Благовірний князь Ярослав Мудрий, в святому хрещенні Георгій, наслідуючи благочестивий звичай руських князів засновувати храми на честь своїх Ангелів-хранителів, поклав початок храму та чоловічої обителі на честь великомученика Георгія. Храм знаходився перед вратами Святої Софії в Києві, на його будівництво князь Ярослав витратив великі кошти, у зведенні храму приймала участь велика кількість будівничих. 26 листопада 1051року храм було освячено владикою Іларіоном, митрополитом Київським, та встановлено щорічне святкування на честь цієї події.

Святий великомученик Георгій Побідоносець

Ім’я святого Георгія носив засновник Москви Юрій Долгорукий (+1157), будівничий багатьох Георгіївських храмів та міста Юр’єва-Польського. В 1238 році героїчну боротьбу руського народу з монгольськими ордами очолив великий князь Владимирський Юрій (Георгій) Всеволодович, що загинув у битві на Ситі. Пам’ять про нього, як про Єгорія Хороброго, захисника рідної землі, залишилась у руських духовних віршах та билинах. Першим великим князем Московським у період, коли Москва ставала центром збирання землі Руської, був Юрій Данилович (+1325), син святого Даниїла Московського, онук святого Олександра Невського. З того часу святий Георгій Побідоносець – вершник, що вражає списом змія, – став гербом Москви та емблемою Руської держави.

В дореволюційний час в день пам’яті святого Георгія жителі руських сіл вперше після холодної зими виганяли худобу на пасовиська, відправивши молебні до святого великомученика з окропленням домівок та скотини святою водою. До осіннього Юр’єва дня завершувалися всі польові роботи, тому в цей день відбувалися розрахунки кріпака зі своїм власником, грошові та натуральні. В цей же день після сплати «пожилого», тобто після розрахунку, кріпак раз на рік мав можливість змінити свого власника. Однак, із введенням так званих «заповідних літ» право селянина поміняти власника стало поступово зникати. Закон від 1649 р. остаточно скасував це «право Юр’єва дня”, що означало повне закріпачення селян. Звідси прислів’я: “Вот тебе, бабушка, и Юрьев день!»

Святий великомученик Георгій Побідоносець

Святий Георгій вважається небесним покровителем Грузії і є для грузинів найшанованішим святим. Багатьма мовами Грузія називається «Георгією», «Джорджією», існує версія, що назва ця походить від імені святого Георгія. За переданням, що зберігається Грузинською Православною Церквою, рівноапостольна Ніна, просвітниця Грузії, була двоюрідною сестрою святого Георгія. Вона особливо шанувала його, встановила святкування дня його колесування та заповідала новонаверненим грузинам любити великого святого. Перший храм на честь святого Георгія був збудований в Грузії вже в 335 році царем Міріаном на місці погребіння святої Ніни, а з IX сторіччя будівництво церков на честь Георгія стало масовим. В битвах його нерідко наявно бачили серед грузинського війська. Більшість грузинських церков, особливо сільських, зведено на його честь, отже щоденно в Грузії святкувався день святого Георгія, пов’язаний або з якоюсь із церков його імені, або з чудом чи іконою святого. Георгієвський хрест прикрашає грузинський прапор. Вперше він з’явився на грузинських знаменах ще за часів святої цариці Тамари.

Святий великомученик Георгій Побідоносець

Святий Георгій – покровитель Англії з часів короля Едмунда ІІІ. Англійській прапор являє собою Георгіївський хрест. Англійська література неодноразово зверталась до образу святого Георгія, як уособлення «старої доброї Англії», зокрема, у відомій баладі Честертона.

Цікаво, що Георгія Побідоносця, як символ воїнської доблесті та вірності служінню, чтуть не тільки християни. Мусульмани вшановують його під ім’ям Джурджис та приписують йому безліч подвигів, в тому числі і на території нинішнього Дагестану, де, на думку деяких істориків, знаходиться могила Георгія. А в Російській Імперії орден Георгія Побідоносця (вища солдатська відзнака) існував у двох різних формах: хрести – для воїнів-християн та восьмикутні щити – для воїнів-мусульман.

З текстів, що описують чудеса Георгія, в слов’янській традиції відомі як перекладені, так і оригінальні твори. На початку Х ст. в Болгарії було складено «Сказання про залізний хрест» – цикл чудес Георгія, що поєднував 7 сюжетів. Оповідь ведеться від імені монаха Георгія Болгарина, що був свідком і безпосереднім учасником чудес від залізного хреста, якого викували за повелінням великомученика. Особливе місце в циклі посідають «Чудо про болгарина» та «Чудо про Климента», присвячені болгаро-угорським війнам 90-х рр. ІХ ст. У них Георгій є захисником болгарських воїнів-християн в битвах з язичниками (великомученик рятує від вірної загибелі Георгія Болгарина, кінь якого зламав ногу, та Климента, що раптом втратив зір у бою).

Ряд проповідей («казань»), присвячених Георгію, написаний в XVII ст.. українсько-білоруськими авторами. Архимандрит Іоанникій (Галятовський) написав два «казання» на пам’ять Георгія, що видані у його книзі «Ключ розуміння». З 2-го Львівського видання в 1659 р. в Іверському Валдайському монастирі було зроблено переклад церковнослов’янською усієї книги. В 1674 р. архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович) вніс проповідь на пам’ять Георгія в збірку “Трубы словесъ проповедныхъ на дни нарочитыя».

Ікони св. Великомученика Георгія існують поясні, у повний зріст, та на троні. Основне зображення може бути оточене «клеймами». Іконні «клейма» – це окремі , невеликі за розміром, сюжети. Тематика їх присвячується житію, діянням або чудесам.


ПОМИНАННЯ ВБИТИХ ВОЇНІВ (9 травня)

День Перемоги давно вже став одним з найшанованіших свят нашого народу. Цього дня завершилася Велика Вітчизняна війна, яка явила світові подвиг воїна-переможця.

Архієрейський собор Руської Православної Церкви 29 листопада – 4 грудня 1994 р., дотримуючись традиції, встановив служити в день Перемоги особливе щорічне поминання воїнів, що віддали своє життя за віру, Вітчизну і народ, а також всіх мученицьки загиблих під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Традиційно цього дня здійснюються також молебні про здоров’я ветеранів Великої Вітчизняної.

Історія показує, що воїна нашої землі неможливо уявити без Православ’я. Впродовж століть віра батьків зміцнювала бойовий дух воїна, допомагала долати труднощі військової служби, закликала на подвиги в ім’я рідної землі.


ПРЕПОДОБНИЙ АМФІЛОХІЙ ПОЧАЇВСЬКИЙ (29 квітня / 12 травня)

Преподобний Амфілохій Почаївський

Амфілохій Почаївский (у миру Яків Головатюк; народився 27 листопада 1894 р. у селі Мала Іловіца, нині Шумський район Тернопільської області) – православний монах і священнослужитель Польської Православної Церкви, згодом Руської.

У 1925 році був прийнятий послушником в Почаївську Лавру. 8 липня 1932 р., за благословенням митрополита Варшавського і всієї Польщі Діонісія (Валедінського), був пострижений в монашество з ім’ям Йосиф.

21 вересня 1933 р. був рукоположений єпископом Антонієм в ієродиякона; 27 вересня 1936 р. – в ієромонаха.

Восени 1962 р., коли Лавра була на межі адміністративного закриття, зіграв ключову роль в захисті Троїцького собору, через що був насильно госпіталізований до психіатричної лікарні.

Після звільнення повернувся в рідне село і поселився у свого племінника, де продовжував служити, здійснюючи водосвятні молебні та зціляючи людей.

Будучи при смерті, в Лаврі був пострижений в схиму з ім’ям Амфілохій на честь святителя Амфілохія Іконійського. Одужавши, знову повернувся в рідне село.

Помер 1 січня 1971 р.

3 квітня 2002 р. Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив рішення прославити в лику святих почаївського старця-схиігумена Амфілохія.

Чин прославлення преподобного Амфілохія в лику святих був здійснений митрополитом Київським Володимиром у неділю 12 травня 2002 р. в Успенському соборі Почаївської Лаври. 13 травня мощі преподобного були перенесені з Успенського собору в розташовану під ним церкву-крипту преподобного Іова Почаївського, де почивають поряд з мощами останнього.


ПРЕПОЛОВІННЯ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ (30 квітня/13 травня)

Преполовіння П’ятидесятниці

У середу 4-ої седмиці після Пасхи святкується Преполовіння П’ятидесятниці, тобто половина часу від Пасхи до П’ятидесятниці. Цього дня згадується та подія з життя Спасителя, коли Він у преполовіння свята Кущів учив в храмі про Своє Божественну місію і таємничу воду, під якою розуміються благодатне вчення Христове та благодатні дари Святого Духу.

Преполовіння святої П’ятидесятниці належить до стародавніх християнських свят. У V ст. Анатолій Константинопольський, у VII ст. Андрій Крітський, у VIII ст. св. Іоанн Дамаскін, у IX ст. Феофан Сповідник оспівали Преполовіння в духовних піснеспівах, якими й тепер свята Церква прославляє Господа в це свято. Знаходячись між днем Пасхи і днем Зішестя Святого Духу, свято Преполовіння є зв’язком між цими двома великими християнськими торжествами: вшановуючи Пасху, нагадує про наближення свята Зішестя Святого Духу, а також і свята Вознесіння Господнього. “Просветившеся братие, – звертається до нас свята Церква, – воскресением Спаса Христа, и достигше преполовения праздника Владычня, преискренно сохраним заповеди Божия, да достойни будем и Вознесение праздновати, и пришествие Святого Духа”; “Божественных праздников преполовения достигше, совершенною Божественною добродетелию обучитися потщимся, Богомудрии”.


ПРЕПОДОБНИЙ ФЕОДОСІЙ, ІГУМЕН КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ (3/16 травня)

Преподобний Феодосій, ігумен Києво-Печерський

Преподобний Феодосій Печерський, засновник загальножительного монастирського уставу та родоначальник чернецтва в Руській землі, народився у Василеві, недалеко від Києва. З юних років він проявив ревність до подвижницького життя, ведучи аскетичне життя ще в рідній домівці. Він не любив дитячих ігор і захоплень, постійно ходив у церкву. Сам просив своїх батьків віддати його вчитися читанню священних книг і, маючи відмінні здібності та рідкісну старанність, швидко навчився читати, так що всі дивувалися розуму отрока.

Преподобний Феодосій трудився в обителі більше за інших і нерідко брав на себе частину праці братії: носив воду, рубав дрова, молов жито. Святий займався рукоділлям, співаючи псалмів. У храм він приходив раніше за інших і, ставши на місці, не сходив з нього до закінчення Богослужіння; читання слухав з особливою увагою.

У 1054 р. преподобний Феодосій був рукоположений у сан ієромонаха, а в 1057 р. вибраний ігуменом. Слава про його подвиги привернула безліч монахів до обителі, де він побудував нову церкву та келії і ввів Студійний загальножительный устав, списаний, за його дорученням, у Константинополі. У сані ігумена преподобний Феодосій продовжував виконувати найважчі послухи в обителі. Святий зазвичай їв тільки сухий хліб і варену зелень без олії. Ночі проходили у нього без сну, в молитві, що багато раз помічала братія, хоча обранець Божий і прагнув приховати свій подвиг від інших.

Одного разу преподобний Феодосій повертався від великого князя Ізяслава. Візник, що не знав його, сказав грубо: «Ти, чернець, завжди без діла, а я постійно в трудах. Іди на моє місце, а мене пусти в колісницю». Святий старець покірливо послухався і повіз слугу. Побачивши, як преподобному кланялися, сходячи з коней, зустрічні бояри, слуга злякався, але святий подвижник заспокоїв його і, після приїзду, нагодував у монастирі.

Великі князі, особливо Ізяслав, любили насолоджуватися духовною бесідою з преподобним Феодосієм. Святий не боявся викривати сильних світу цього. Незаконно засуджені завжди знаходили в ньому заступника, а судді переглядали справи на прохання шанованого всіма ігумена. Особливо піклувався преподобний про бідних: побудував для них у монастирі особливий двір, де той, хто мав будь-яку потребу, міг отримати їжу й дах. Заздалегідь передбачивши свою кончину, преподобний Феодосій мирно відійшов до Господа в 1074 р. Він був похований у викопаній ним печері, в якій усамітнювався під час посту.

* * *

Вже в Києво-Печерському Патерику згадуються ікони преподобних Феодосія та Антонія (слово 4). Крім того, на Печерській (Свенській) іконі Божої Матері (прибл. 1288 р.) зображені предстоящі Антоній та Феодосій. Перше тверде свідоцтво церковного почитання Феодосія (окрім Києво-Печерського монастиря) – посвячення Антонію та Феодосію Печерським в 1394році церкви в Тверському Успенському монастирі єпископом Тверським Арсенієм, складачем Арсенієвської редакції Печерського Патерика.

Іконографія, подібна до Богородиці Свенської, набуває поширення з XVI ст. Зустрічаємо її, наприклад, в іконі північного письма XVII ст., в іконостасі Успенського собору м. Тули. Окремий ізвод цієї іконографії являє собою ікона середини ХІХ ст., на якій руки Богородиці покладені на плечі Антонія та Феодосія. Останній, скоріш за все, має своїм прототипом українську гравюру XVII сторіччя. Найстаріший відомий зразок – у київському виданні “Акафистів” (1693 р.). Відоми зразки більш складної композиції з фронтальними фігурами митрополитів Петра (зліва від Антонія) та Олексія (зправа від Феодосія).

Ікони Антонія та Феодосія входять до складу преподобничеського деісису (XVI ст.) на перегорожі вівтаря печерного храму Успіння Пресвятої Богородиці Псково-Печерського монастиря. В церкві 40 мучеників Севастійських їх зображення входили до складу 13-фігурного деісису, а також до загальної місцевочтимої ікони.

В молінні перед Богородицею з Немовлям, преподобні представлені на дзвонах Києво-Печерської Лаври (1719-1720 рр.), на українській іконі початку ХІХ ст., на ростовських емалевих іконах ХІХ сторіччя.


ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ «НЕУПИВАЕМАЯ ЧАША» (6 / 19 травня)

Ікона Божої Матері «Неупиваемая Чаша»

Явлення первообразу ікони Божої Матері «Неупиваемая Чаша» відбулося в 1878 році. Один селянин Єфремовського повіту Тульської губернії, відставний солдат, був одержимий пристрастю пияцтва. Він пропив усе, що міг знайти у своєму домі, та дійшов до повного зубожіння. Від непомірної пиятики у нього віднялися ноги, але пити пити він не покидав. І якось йому наснився дивний сон. Перед ним з’явився благовидний старець-схимник і промовив: «Йди у місто Серпухов, в монастир Владичиці Богородиці. Там є ікона Божої Матері «Неупиваемая Чаша», відправ перед нею молебень та одужаєш душею та тілом».

Не володіючи ногами, без сторонньої допомоги, без жодних коштів, селянин не наважився на далеку мандрівку. Святовидний старець з’явився йому знову, та вже настільки грізно наказав йому виконати почуте, що нещасний п’яниця негайно навколішках відправився в путь. В одному селі він зупинився на нічліг. Милосерда хазяйка-старенька, щоб втамувати біль, розтерла йому ноги та вклала на піч. Вночі він відчув приємну полегкість в ногах, наважився встати і, хоча відчував слабкість, зміг встояти на них. Наступної ночі йому стало ще краще. Так, спираючись спочатку на дві, а згодом на одну палицю, він дістався Серпухова.

Прийшовши в жіночий Введенський Владичний монастир, бідолаха оповів свої сновидіння та попрохав відправити молебень. Але ніхто в монастирі не чув про ікону Божої Матері з таким найменуванням. Тоді комусь спало на думку: а чи то не та ікона з зображенням чаші, що висить в переході з соборного храму в ризницю? Яким же був подив усіх, коли на зворотньому боці ікони дійсно побачили напис: «Неупиваемая Чаша»! В схимнику, що з’явився йому, він пізнав старця Варлаама, будівничого цього монастиря. Новообретений образ перенесли до храму та здійснили перед ним молебень. З Серпухова колишній п’яниця повертався вже здоровим. Він отримав не тільки зцілення хворих ніг, – він перестав відчувати непереборний потяг до згубної чаші вина.

Незабаром ця блага звістка полишила стіни обителі, і до новоявленного образу потяглися богомольці з Серпухова, його передмість, а також з більш віддалених куточків. Одержимі пристрастю пияцтва, їх рідні та близькі бажали вознести свої молитви до Богородиці про зцілення від недуги, а численні приходили вже для того, щоб скласти подяку Владичиці за явлену їм милість.

В Серпухові ікона шанувалась особливо. В центрі міста при храмі благовірного князя Олександра Невського було створене Олександро-Невське братство тверезості. Кожної неділі принародно перед списком (копією) з чудотворної ікони Божої Матері «Неупиваемая Чаша» відправлялися молебні з акафістом, що звичайно завершувалися повчальними бесідами.

На сьогодні відомо багато випадків благодатної допомоги та зцілень від ікони «Неупиваемая Чаша», що знаходиться в Висоцькому монастирі. Ці випадки записують до спеціальної книги, що ведеться в обителі, або сповіщають про них в листах, ділячись своєю радістю. Допомогу отримують не тільки православні люди, а також нехрещені та інших віросповідань, котрим Богородиця таким чином являє істинність Православ’я.


АПОСТОЛА І ЄВАНГЕЛІСТА ІОАННА БОГОСЛОВА (8 / 21 травня)

Апостол і євангеліст Іоанн Богослов

Святий апостол та євангеліст Іоанн Богослов був сином Зеведея і Саломії – дочки святого Йосипа Обручника. Одночасно зі своїм старшим братом Іаковом він був покликаний Господом нашим Іісусом Христом в число Своїх учнів на Генісаретському озері. Залишивши свого батька, два брати пішли за Господом. Після свого покликання апостол не розлучався з Господом і був одним з трьох учнів, яких Він особливо наблизив до себе.

Апостол і євангеліст Іоанн Богослов

Святий Іоанн Богослов був присутній при воскресінні Господом дочки Іаїра і був свідком Преображення Господнього на Фаворі. Під час Тайної Вечері він лежав поряд з Господом і за знаком апостола Петра, припавши до грудей Спасителя, запитав про ім’я зрадника. Апостол Іоанн слідував за Господом, коли Його, зв’язаного, вели з саду Гефсиманського на суд беззаконних первосвящеників Анни і Каїафи, він же знаходився у дворі архієрейському під час допитів свого Божественного Вчителя і невідступно слідував за Ним по Хресному шляху. Біля підніжжя Хреста він плакав разом з Божою Матір’ю і почув звернені до Неї з висоти Хреста слова Розіп’ятого Господа: “Жено, це син Твій” і до нього: “Це Мати твоя” (Ін. 19; 26, 27). З того часу апостол Іоанн, як люблячий син, піклувався про Пресвяту Діву Марію і служив Їй до Її Успіння, не покидаючи Єрусалиму. Після Успіння Божої Матері апостол Іоанн, за жеребом, що випав йому, відвідав Ефес та інші малоазійські міста для проповіді Євангелія, з учнем своїм Прохором. Його проповідь супроводжувалася численними і великими чудесами, і число тих, що повірили, збільшувалося з кожним днем. У цей час почалося гоніння на християн імператора Нерона (56-68 рр.). Апостола Іоанна відвели на суд до Риму. За сповідування віри в Господа Іісуса Христа апостол Іоанн був засуджений до смерті, але Господь зберіг Свого обранця. Апостол випив запропоновану йому чашу із смертельною отрутою і залишився живим, потім вийшов неушкодженим з казана з киплячим маслом, у який був кинутий за наказом мучителя. Після цього апостола Іоанна заслали в ув’язнення на острів Патмос, де він прожив багато років. На острові Патмос проповідь, що супроводжувалася чудесами, привернула до нього всіх жителів острова.

На острові Патмос близько 67 р. ним була написана Книга Одкровення (Апокаліпсис). У цій книзі розкриті таємниці кінця світу.

Після тривалого заслання апостол Іоанн отримав свободу і повернувся в Ефес, де продовжував свою діяльність, повчаючи християн остерігатися псевдоучителів і їх псевдовчень. Близько 95 р. апостол Іоанн написав в Ефесі Євангеліє. Апостолом любові іменує Церкву святого Іоанна, бо він постійно вчив, що без любові людина не може наблизитися до Бога. У трьох Посланнях, написаних апостолом Іоанном, йдеться про значення любові до Бога і ближніх.

Святий апостол Іоанн помер у віці ста років. Він набагато пережив всіх останніх очевидців Господа, довго залишаючись єдиним живим свідком земного життя Спасителя.

Коли настав час відходу апостола Іоанна до Бога, він віддалився за межі Ефеса з сімома своїми учнями і звелів приготувати для себе в землі хрестоподібну могилу, в яку ліг, сказавши учням, щоб вони засипали його землею. Учні з плачем цілували свого улюбленого наставника, але, не наважуючись ослухатися, виконали його веління. Вони закрили обличчя святого покровом і закопали могилу. Дізнавшись про це, інші учні апостола прийшли до місця його поховання і розкопали могилу, але нічого в ній не знайшли.

Щороку на могилі святого апостола Іоанна 8-го травня з’являвся тонкий прах, який віруючі збирали і зцілялися ним від хвороб. Тому Церква святкує пам’ять святого апостола Іоанна Богослова ще й 8 травня.

Апостол і євангеліст Іоанн Богослов

* * *

Орел – символ високого злету богословської думки – іконографічний знак євангеліста Іоанна Богослова.

Візантійська іконографія традиційно зображує Іоанна зануреним у містичне споглядання старцем з високим лобом. Апокрифічні «Діяння Іоанна Богослова» надають йому учня Прохора, що записує одкровення під його диктовку. Про останні, найстрашніші та невимовні таїни, ангел наказує Іоанну умовчати. Звідси – характерний іконографічний жест: прикладений до вуст старця палець, як на руській іконі XVI сторіччя «Іоанн Богослов у мовчанні».

Ікони періоду земного життя Христа зображують Іоанна юнаком, здебільшого кучерявим. Таким ми бачимо його, зокрема, на іконі «тайна вечеря», де голова його возлежить на грудях Господа, або на іконі “Розп’яття”, де він скорботно опускає лице на долоню.

Західне мистецтво часто зображувало Іоанна з слоїком в руках, з якого виходить демон отрути у вигляді змійки, а також у казані з олією, під котрим палає багаття. Мотив цей є характерним для північного Ренесансу, і має місце на початку циклу гравюр Дюрера на теми Апокаліпсису.


ПЕРЕНЕСЕННЯ МОЩЕЙ СВЯТИТЕЛЯ І ЧУДОТВОРЦЯ МИКОЛАЯ З МІР ЛІКІЙСЬКИХ У БАРІ (1087 р.) (9/22 травня)

Перенесення мощей святителя і чудотворця Миколая з Мір Лікійських у Барі

В XI ст. грецька імперія переживала важкий час. Турки спустошували її володіння в Малій Азії, розоряли міста і села, вбиваючи їх жителів, і супроводжували свої жорстокості плюндруванням святих храмів, мощей, ікон і книг. Особливо мусульмани намагалися знищити мощі святителя Миколая, які глибоко шануються всім християнським світом.

У 792 р. каліф Харун Аль-Рашид послав начальника флоту Хумейда розграбувати острів Родос. Спустошивши цей острів, Хумейд відправився в Міри Лікійські з наміром знищити гробницю святителя Миколая. Але замість неї він знищив іншу, що стояла поряд з гробницею Святителя. Ледве встигли вони це зробити, як на морі піднялася страшна буря і майже всі кораблі були розбиті.

Осквернення святині обурювало не тільки східних, але й західних християн. Особливо побоювалися за мощі святителя Миколая християни в Італії, серед яких було багато греків. Жителі міста Бар, розташованого на березі Адріатичного моря, вирішили врятувати мощі святителя Миколая.

У 1087 р. барські та венеціанські купці відправилися в Антіохію для торгівлі. І ті, і другі мали намір на зворотньому шляху взяти мощі святителя Миколая і перевезти їх до Італії. Жителі Бар випередили венеціанців і першими висадилися в Мірах. Вперед було послано двох людей, які, повернувшись, повідомили, що в місті все тихо, а в церкві, де покоїться найбільша святиня, вони зустріли тільки чотирьох монахів. Негайно 47 чоловік, озброївшись, відправилися в храм святителя Миколая. Монахи-вартові показали їм поміст, під яким була гробниця святого, де, за звичаєм, чужоземців помазували миром від мощів святителя. Монах розповів про з’явлення напередодні святителя Миколая одному старцю. У цьому видінні святитель наказував пильно оберігати його мощі. Розповідь ця надихнула барян; вони сприйняли це, як знак для здійснення свого наміру. Щоб полегшити справу, вони відкрилися монахам і запропонували їм викуп – 300 золотих. Вартові відмовилися від грошей і хотіли оповістити жителів, але баряни зв’язали їх.

Великою ревністю відрізнявся юнак Матвій, що бажав якнайшвидше віднайти мощі Святителя. З нетерпінням він розбив кришку і баряни побачили, що саркофаг наповнений запашним святим миром. Пресвітери Лупп і Дрого, відслужили літію, після якої той же Матвій почав виймати з переповненого миром саркофага мощі Святителя. Це відбувалося 20 квітня 1087 року.

Через відсутність ковчега, пресвітер Дрого загорнув мощі у верхній одяг і в супроводі барян переніс їх на корабель. Звільнені монахи повідомили місту сумну звістку про викрадення іноземцями мощей Чудотворця. Натовп народу зібрався на березі, але було пізно...

8 травня кораблі прибули в Бар, і скоро радісна звістка облетіла все місто. Наступного дня, 9 травня, мощі святителя Миколая урочисто перенесли в церкву святого Стефана, що знаходилася недалеко від моря. Торжество перенесення святині супроводжувалося численними чудотворними зціленнями хворих, що викликало ще більше благоговіння до великого угодника Божого. Через рік була побудована церква в ім’я святителя Миколая і освячена папою Урбаном II.

Подія, пов’язана з перенесенням мощів святителя Миколая, викликала нову хвилю шанування Чудотворця і ознаменувалася встановленням особливого свята 9 травня.

Руською Православною Церквою святкування пам’яті перенесення мощів святителя Миколая з Мір Лікійських в Бар 9 травня встановлено незабаром після 1087 року на основі глибокого шанування руським народом великого угодника Божого. На честь святителя Миколая споруджувалися численні храми і монастирі, руські люди давали його ім’я своїм дітям при Хрещенні. Немає жодної оселі і жодного храму в Руській Церкві, в якому не було б образу святителя Миколая Чудотворця. Про значення благодатного заступництва великого угодника Божого говорить стародавній укладач житія, за словами якого святитель Миколай «многа великая и преславная чудеса сотвори на земли и на мори, в бедах сущим помогая и от потопления спасая, и из глубины морския на сухо износя, от тления восхищая и при¬нося в дом, от уз и темниц избавляя, от мечнаго посечения засту¬пая и от смерти свобождая, многим многая подаде исцеления: слепым зрение, хромым хождение, глухим слышание, немым глаголание. Многих в убожестве и нищете последней страдающих обо¬гати, гладным пищу подаде и всякому во всякой потребе готовый помощник, теплый заступник и скорый предстатель и защитник показася, и овым такожде призывающим его помогает и от бед избавляет. Весть (знает) великаго Чудотворца сего Восток и За¬пад и все концы земний ведят чудотворения его».

* * *

Серед усіх святих християнського світу святитель Миколай має найбільш розвинену іконографію: велику кількість різноманітних типів зображень святого було створено протягом десяти сторіч, як у Візантії, так і на Русі.

Найбільш древнім та поширеним типом ікон святого Миколая є його поясні образи, котрі складались у візантійському та давньоруському мистецтві в ХІ – ХІІІ ст. Показовим у цьому плані є образ святителя з деісісом та вибраними святими на полях. Це традиційне поясне зображення святого, котрий правою рукою благословляє, а в лівій тримає закрите Євангеліє. Особливістю є білі хрещаті ризи (поліставріон) замість зазвичай темної фелоні. Такі одежі поширеніші в зображеннях у зріст, хоча зустрічаються і в поясних образах. Наприклад, новгородська ікона XIV – XV сторіч. Рідкісним є також зображення не покритої омофором руки, котрою святитель підтримує книгу. На полях – семифігурний деісис, в центрі якого Нерукотворенний Образ Спасителя. Традиційними є зображення Миколая з закритим Євангелієм. До менш поширених належать ікони з розкритим Євангелієм.

Іншим давнім типом є зображення у зріст. Прикладом є прославлений образ Миколая Чудотворця, що отримав назву Зарайського. Святитель зображений у хрещатій фелоні та білому омофорі з широко розведеними руками, що нагадує позу «оранта». В грецьких пам’ятках, на відміну, вікористовувався інший тип, коли лікті притулені до торсу. На Русі такі ікони вважалися наділеними особливою охоронною силою. Схожою за іконографією є ікона XIVст. «Св. Миколай і ап. Філіп».

Житійні образи св. Миколая складають потужну частину іконописного спадку. Чудотворець Мір Лікійських, уславлений багатьма діяннями за життя та по смерті, має найрозвиненіший житійний цикл. Подібні образи святого відомі на Русі з ХІІІ ст. У цей час складаються основні групи сюжетів: народження та навчання грамоти, рукоположення в священника, допомога в бідах. Традиційно завершує повість про життя та діяння розповідь про перенесення мощів св. Миколая з Мір Лікійських в північно-італійське місто Барі в 1087 р. З XIVст. цей сюжет входить в число обов’язкових у житійних іконах.

У переліку сюжетів клейм можна назвати: «Чудо про трьох корабельників», «Повернення з сарацинського полону Агрікова сина Василія», «Служба в Сіоні», «Спасіння патріарха від потопу».

Цікавим варіантом іконографічного типу Зарайського є «Микола Можайський». Тут святитель зображений з мечем та храмом в розведених руках. Чудо спасіння Можайська від ворожої раті поклало початок його прославленню.

Існує також іконний варіант «по плечі». Св. Миколай зображується так, що видно тільки плечі з білим омофором та трикутний фрагмент коміру, оздоблений коштовним камінням. Подібний тип іконографії поширюється головним чином у Ростовських землях. Його можна знайти також в «Иконописном подлиннике» Сійського монастиря.


РІВНОАПОСТОЛЬНИХ МЕФОДІЯ І КИРИЛА, УЧИТЕЛІВ СЛОВЕНСЬКИХ (11 / 24 травня)

Рівноапостольні Мефодій і Кирил, учителі Словенські

Святі рівноапостольні першовчителі і просвітителі слов’янські, брати Кирил і Мефодій походили із знатної і благочестивої сім’ї, що жила в грецькому місті Солуні. Святий Мефодій був старшим з семи братів, святий Костянтин (Кирил – його чернече ім’я) – наймолодшим. Святий Мефодій мав військове звання і був правителем в одному з підлеглих Візантійської імперії слов’янських князівств, мабуть, болгарському, що дало йому можливість навчитися слов’янській мові. Пробувши там близько 10 років, святий Мефодій прийняв потім чернецтво в одному з монастирів на горі Олімп (Мала Азія). Святий Костянтин з малих років відрізнявся великими здібностями і вчився разом з малолітнім імператором Михайлом у кращих вчителів Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха Константинопольського. Святий Костянтин досконало вивчив всі науки свого часу і багато мов, особливо старанно вивчав він творіння святителя Григорія Богослова. За свій розум і видатні знання святого Костянтина прозвали Філософом (мудрим). Після закінчення навчання святий Костянтин прийняв сан ієрея і був призначений хранителем патріаршої бібліотеки при храмі святої Софії, але незабаром покинув столицю і таємно пішов у монастир. Його розшукали і повернули до Константинополя, де він був призначений учителем філософії у вищій Константинопольській школі. Мудрість і сила віри ще зовсім молодого Костянтина були такі великі, що йому вдалося перемогти в дебатах вождя єретиків-іконоборців Аннія. Після цього Костянтин був посланий імператором на диспут про Святу Трійцю з сарацинами (мусульманами) і також отримав перемогу. Повернувшись, святий Костянтин покинув свого брата Мефодія та пішов на Олімп, вправляючись у невпинній молитві та читанні творінь святих отців.

Незабаром імператор викликав обох святих братів з монастиря і відправив їх до хазарів для євангельської проповіді. На шляху вони зупинилися на деякий час у місті Корсуні, готуючись до проповіді. Там святі брати чудесним чином знайшли мощі священномученика Климента, папи Римського. Там же в Корсуні святий Костянтин знайшов Євангеліє та Псалтир, написані «руськими буквами», і людину, що говорить руською мовою, і почав вчитися читати і розмовляти цією мовою. Після цього святі брати відправилися до хазарів, де отримали перемогу в дебатах з іудеями і мусульманами, проповідуючи Євангельське вчення. На шляху додому брати знову відвідали Корсунь і, взявши там мощі святого Климента, повернулися до Константинополя. Святий Костянтин залишився в столиці, а святий Мефодій отримав ігуменство в невеликому монастирі Поліхрон, недалеко від гори Олімп, де він трудився раніше.

Незабаром прийшли до імператора посли від моравського князя Ростислава з проханням прислати до Моравії учителів, які могли б проповідувати на рідній для слов’ян мові. Імператор прикликав святого Костянтина і сказав йому: «Необхідно тобі йти туди, бо краще за тебе ніхто цього не виконає». Святий Костянтин з постом і молитвою приступив до нового подвигу. За допомогою свого брата святого Мефодія та учнів Горазда, Климента, Савви, Наума і Ангеляра він склав слов’янську азбуку і переклав слов’янською мовою книги, без яких не могло здійснюватися Богослужіння: Євангеліє, Апостол, Псалтир і вибрані служби. Це було у 863 р.

Після завершення перекладу святі брати відправилися до Моравії, де були прийняті з великою честю, і почали учити Богослужінню на слов’янській мові. Це викликало злість німецьких єпископів, що здійснювали в моравських церквах Богослужіння латинською мовою, і вони повстали проти святих братів, стверджуючи, що Богослужіння може здійснюватися лише на одній з трьох мов: єврейській, грецькій або латинській. Святий Костянтин відповідав їм: «Ви визнаєте лише три мови, гідних того, щоб славити на них Бога. Але Давид вопиет: “Пойте Господеви вся земля, хва¬лите Господа вси языци, всякое дыхание да хвалит Господа!” І в Святому Євангелії сказано: “Шедше научите вся языки...”. Німецькі єпископи були осоромлені, але озлобилися ще більше і подали скаргу до Риму. Святі брати були покликані до Риму для вирішення цього питання. Узявши з собою мощі святого Климента, папи Римського, святі Костянтин і Мефодій відправилися до Риму. Взнавши про те, що святі брати несуть з собою святі мощі, папа Адріан з кліром вийшов їм назустріч. Святих братів зустріли з пошаною, папа Римський затвердив богослужіння слов’янською мовою, а перекладені братами книги наказав покласти в римських церквах і здійснювати літургію на слов’янській мові.

Перебуваючи в Римі, святий Костянтин занедужав і, в чудесному видінні отримавши звістку від Господа про наближення кончини, прийняв схиму з ім’ям Кирил. Через 50 днів після прийняття схими, 14 лютого 869 р., рівноапостольний Кирил помер у віці 42 років. Відходячи до Бога, святий Кирил заповідав своєму братові святому Мефодію продовжувати їх загальну справу – просвіту слов’янських народів світом істинної віри. Святий Мефодій благав папу Римського дозволити забрати тіло брата для поховання його у рідній землі, але папа наказав покласти мощі святого Кирила в церкві святого Климента, де від них почали здійснюватися чудеса.

Після кончини святого Кирила папа, виконуючи прохання слов’янського князя Коцела, послав святого Мефодія в Паннонію, рукоположивши його в архієпископа Моравії і Паннонії, на древній престол святого Апостола Андроника. У Паннонії святий Мефодій разом зі своїми учнями продовжував поширювати Богослужіння, писемність і книги слов’янською мовою. Це знову викликало лють німецьких єпископів. Вони добилися арешту й суду над святителем Мефодієм, який був ув’язнений у Швабії, де протягом двох з половиною років зазнав багато страждань. Звільнений за наказом папи Римського Іоанна VIII і відновлений у правах архієпископа, Мефодій продовжував євангельську проповідь серед слов’ян.

Утретє німецькі єпископи розпочали гоніння на святителя, за неприйняття римського вчення про сходження Святого Духу від Отця і від Сина. Святителя Мефодія викликали до Риму, де він виправдався перед папою, зберігши в чистоті православне вчення, і знову повернувся до столиці Моравії – Велеграду.

Тут в останні роки свого життя святитель Мефодій за допомогою двох учнів-священиків переклав слов’янською мовою весь Старий Завіт, окрім Маккавейських книг, а також Номоканон (Правила святих отців) і Патерик.

Відчуваючи наближення кончини, святий Мефодій вказав на одного зі своїх учнів – Горазда – як на гідного свого наступника. Святитель передрік день своєї смерті і помер 6 квітня 885 р. у віці близько 60 років. Відспівування святителя було здійснене трьома мовами – слов’янською, грецькою і латинською; він був похований у соборній церкві Велеграда.

* * *

Рівноапостольні Мефодій і Кирил, учителі Словенські

Почитання святих братів почалося вже невдовзі після їх преставлення. Ранні тексти житій Кирила та Мефодія, за стилем наближені до синаксаря, є не стільки переказом біографічних даних, скільки свідоцтвом про святість братів. На початку ХІ ст., коли Болгарська Церква втратила свою автокефалію, прославлення рівноапостольних братів набуває іншого характеру. Охридська архиєпископія мала на меті збереження слов’янської духовної традиції та надбання рівноапостольних Клімента Охридського, Мефодія та Кирила. Вочевидь, саме тоді почали усвідомлювати необхідність збереження також вигляду святих. Архиєпископ Охридський Лев склав програму розпису храму, саме завдяки йому в нижніх ярусах вівтаря та жертовника з’явились зображення рівноапостольних Климента Охридського і Кирила Філософа.

В римській базиліці св. Климента (ХІ ст.) існує фреска, що зображує Кирила та Мефодія. Це пов’язано з обретенням рівноапостольними братами в Херсонесі мощів священномученика Климента, Папи Римського, під час їх місії в Хазарію.

В знаменитому Ватиканському минології серед 400 мініатюр є і зображення рівноапостольних Кирила та Мефодія. Чудове зображення рівноапостольного Кирила збереглося в невеличкій церкві біля столиці Болгарії, датоване XIV сторіччям. До цього ж часу належать і розписи церкви в селі Беренде, поблизу міста Годеч, де теж досить добре збереглися образи рівноапостольних.

На Русі почитання святих просвітителів відоме вже з ХІ ст. Давніх зображень святих збереглося небагато. У Кириловському монастирі в Києві на фресках приблизно 1170 р. зображено ряд святих: Климент Охридський, Іоанн Македонський, святі Кирило та Мефодій. Цикл мініатюр з зображеннями рівноапостольних Кирила та Мефодія знаходиться в Радзивілівському літописі, створеному на початку XV сторіччя.

В рукописній Мінеї кінця XVI ст. із зібрання Софійської бібліотеки є чудова примітка, зроблена писцем: «Писалъ сию книгу рабъ Божий Тимофей – рука моя, письмо наше». В усі часи слов’янська писемність була, є і буде нашою. Нашою культурою, історією та вірою. А біля витоків нашої писемності ми бачимо рівноапостольних солунських братів.


ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ (15/28 травня)

Вознесіння Господнє

Назва свята відображає подію – це Вознесіння на Небо Господа нашого Іісуса Христа, завершення Його земного служіння. Вознесіння святкується завжди в 40-й день після Пасхи, в четвер 6-го тижня за Великоднем. Це двунадесяте свято.

Число 40 – не випадкове. У всій Священній історії це був час закінчення великих подвигів. Згідно із законом Мойсеєвим у 40-й день батьки приносили немовлят у храм, до Господа. І тепер, у сороковий день після Воскресіння, ніби після нового народження, Іісус Христос повинен був увійти до небесного храму Свого Отця як Спаситель людства.

Після Свого Воскресіння протягом 40 днів Господь наш Іісус Христос неодноразово являвся своїм учням і апостолам. Господь Своїми з’явленнями засвідчив перед учнями істину воскресіння Свого; Він їв з ними, давав торкатися рук і ніг Своїх, показував рани на руках, ногах і ребрах Своїх для того, щоб вони бачили й вірили. Він продовжував наставляти їх в істинах Євангелія, відкриваючи їм те, чого не можна було відкрити їм до розп’яття. Господь готував Своїх учнів до проповіді Євангелія.

У сороковий день після Свого Воскресіння Спаситель востаннє з’явився і розмовляв з учнями, кажучи: «Идите по всему миру проповедуйте учение Христово всей твари. Кто будет веровать и креститься, спасен будет; а кто не будет веровать, осужден будет» (Мк. 16, 15-16).

Розмовляючи з учнями, Спаситель вивів їх з міста у бік Віфанії, на гору Елеонську. Там він сказав їм: «Вы приймете силу, когда сойдет на вас Дух Святый, и будете проповедовать обо мне в Иерусалиме, и во всей Иудее и Самарии, и даже до края земли» (Діян. 1,8).

Давши учням останні настанови, Господь «подняв руки, благословил их. И когда благословлял их, стал отдаляться от них и возноситься на небо. Они поклонились Ему и возвратились в Иерусалим с радостью великой...» (Лк. 24, 50-52). Іісус Христос вознісся на Небеса і сів праворуч Свого Бога Отця.

Про подію Вознесіння розповідають нам євангелісти Марк і Лука, особливо детально можна прочитати про це в першій главі книги Діянь Святих Апостолів.

Свято Вознесіння – це свято Неба, відкриття людині Неба як нового й вічного дому, як справжньої Батьківщини.

Вознесінням завершилося земне служіння Бога Сина, що став людиною. Здолавши смерть, цей страшний наслідок гріха, і давши тим самим можливість воскреснути в славі, Господь підніс у Своїй Особі людську природу до Престолу Бога Отця і таким чином приготував єство людини до прийняття Святого Духа.

Вознісшись на Небо, Іісус Христос невидимо завжди знаходиться на землі серед віруючих в Нього.

* * *

Перше зображення ми знаходимо на дверях церкви Сабіни в Римі (422-432). Тут юний Христос стоїть у лавровому вінку, в оточенні символів євангелістів, в лівій руці тримає сувій. В нижньому регістрі жіноча фігура (Марія) та по сторонах дві чоловічі фігури у тогах, які тримають над її головою хрест. В ранньохристиянському мистецтві також використовували символічну заміну – «Вознесіння Ілії». На дверях церкви Сабіни обидві ці композиції розміщені поруч.

На рельєфах Бамберзького аворію V сторіччя представлений ще не сформований оповідальний варіант: по хмарці вгору йде Христос, в його лівій руці сувій, десниця простягнута до небесного сегменту із зображенням Бога-Отця. Поруч у хмарах два мужі (апостоли) – один розводить руками, другий затуляє лице.

Репрезентативна композиція, що догматично відповідає темі, згодом стає типовою. Вона з’являється в мініатюрах Євангелія Рабули: сцена поділена на два регістри – вгорі Христос у славі, яку підтримують два ангели, по сторонах ще два ангели підносять вінки, в кутках зображення сонця та місяця. Мандорла накладена на тетраморф. Внизу на фоні гір – дві симетричні групи здивованих апостолів, в центрі – Богородиця в чині Оранти, по сторонах її два ангели в білих одежах, що вказують на небо.

У подальшому ця схема майже не набуває змін. Уже в такій ранній пам’ятці, як ампула Монци, Христос возсідає в чині Пантократора-Вседержителя, що без сумніву, відбулося не без впливу вшанування римських імператорів на іконографію Христа. Ця поза стає типовою для сцени Вознесіння протягом сторіч. Класична іконографія йде за відпрацьованою схемою. Відомі варіанти композиції, які розрізняються за позою Богоматері: вона може бути дещо зміщеною відносно центра і представленою в легкому ракурсі з піднесеними руками. На деяких псковських іконах, що наслідують у цьому східну іконографію, можна бачити зображення слідів від сандалій Іісуса на вершині Єлеону. Часто навколо мандорли розміщують фігурки ангелів, що сурмлять, як на композиціях в Сан-Марко (Венеція) та мозаїках Монреале.


ВОЛОДИМИРСЬКОЇ ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ (21 травня / 3 червня)

Володимирська ікона Божої Матері

Володимирська ікона Богоматері, за переказами, написана євангелістом Лукою на дошці з того столу, за яким відбувалися трапези Святого Сімейства: Спасителя, Богородиці та праведного Йосипа Обручника. Божа Матір, побачивши цей образ, вимовила: “Отныне ублажат Меня все роды. Благодать Рождшегося от Меня и Моя с этой иконой да будет”.

На Русь ікона була принесена з Візантії на початку XII століття, як подарунок Юрієві Долгорукому від Константинопольського Патріарха Луки Хрізоверха. Ікону поставили в жіночому монастирі Вишгорода, недалеко від Києва, чутки про її чудотворіння дійшли до сина Юрія Долгорукого, князя Андрія Боголюбського, який і вирішив перевезти ікону на північ.

Проїжджаючи Володимир Суздальский, коні, що везли чудотворну ікону, стали й не могли рушити з місця. Заміна коней новими також не допомогла. Князь побачив у цьому бажання Божої Матері залишитися у Володимирі, де за два роки й був споруджений храм Успіння Богородиці. Святкування Володимирської ікони Пресвятої Богородиці буває кілька разів на рік (3 червня, 6 липня, 8 вересня). Найбільш урочисте святкування здійснюється 8 вересня (за новим стилем), встановлене на честь зустрічі Володимирської ікони при перенесенні її з Володимира до Москви.

Святкування 3 червня встановлене в пам’ять порятунку Москви в 1521 р. від нашестя кримського хана Махмет-Гирея. Татари наближалися до Москви, віддаючи вогню і руйнуванню руські міста і селища, винищуючи їх жителів. Великий князь Василь збирав військо проти татар, а Московський митрополит Варлаам разом з жителями Москви старанно молився про спасіння від загибелі. У цей грізний час одна благочестива сліпа черниця мала видіння: із Спаських воріт Кремля виходили московські святителі, покидаючи місто і забираючи з собою Володимирську ікону Божої Матері – головну святиню Москви, – це була кара Божа за гріхи її жителів. Біля Спаських воріт святителів зустріли преподобні Сергій Радонезький і Варлаам Хутинський, слізно благаючи їх не залишати Москви. Всі вони разом звернулися до Господа з молитвою про прощення тих, що согрішили, і спасіння Москви від ворогів. Після цієї молитви святителі повернулися в Кремль і внесли назад Володимирську святу ікону. Подібне ж видіння було і московському святому, блаженному Василію, якому було відкрито, що заступництвом Божої Матері і молитвами святих Москва буде врятована. Татарському ханові було видіння Божої Матері, оточеної грізним військом, що прямувало на них. Татари зі страху розбіглися, столиця Руської держави була врятована.

Перед іконою Божої Матері “Володимирська” здійснювалося багато найважливіших державних актів Русі: присяга на вірність Батьківщині, молитви перед військовими походами, обрання руських Патріархів.

Неодноразово Пресвята Заступниця роду людського виявляла милість до нашої землі через Свою святу ікону “Володимирська”. У всі часи з вірою і гарячою молитвою про помилування Руської землі звертався наш багатостраждальний народ до Пресвятої Богородиці. І в наші дні, згадуючи чудесне врятування від ворогів у XIV столітті, православні християни повинні мати тверду надію на допомогу Пресвятої Богородиці, що ніколи не залишає Своїм заступництвом тих, хто вірить в Сина Її та Бога нашого, – Господа Іісуса Христа.

* * *

Ікона Володимирської Божої Матері належить до типу «Єлеуса» (букв. «Милостива»). Іконографічна схема включає дві фігури – Богородиці та Немовляти Христа. Голова Марії схиляється до Сина, а він обіймає рукою Матір за шию. Особливість, що відрізняє Володимирську ікону від інших ікон типу «Милостива»: ліва ніжка Немовляти зігнута таким чином, що видно підошву, “п’яточку”. Ця композиція, окрім прямого змісту, має глибоку богословську ідею: Богородиця предстає, як символ душі, що знаходиться у близькому спілкуванні з Богом.


ТРОЇЦЬКА БАТЬКІВСЬКА СУБОТА. ПОМИНАННЯ СПОЧИЛИХ (24 травня / 6 червня)

Троїцьку батьківську суботу називають ще вселенською. У цей день Церква запрошує нас до посиленої молитви за померлих – рідних і чужих, знайомих і незнайомих, взагалі всіх спочилих в істинній вірі, – і явити цим до них братську любов. Багато людей загинули за різних трагічних обставин без церковної молитви. І ось для них усіх Церква встановила одне загальне поминання.

У цю суботу Церква поминає «всех прежде почивших православных христиан». Цим вона нагадує віруючим, що окрім улюблених родичів і друзів у них є ще безліч братів у Христі, яких вони, не бачивши їх, повинні любити і про яких, навіть не знаючи їх імен, повинні молитися. Церква старається зберігати молитву про кожного православного християнина навіть і тоді, коли не залишиться в живих нікого, хто особисто його знав, коли забудеться на землі його ім’я.

Підготували ієрей Володимир Лисевич,
іконописець Олександр Бескровний